You are viewing sloboda_ua

На розвітання.

Шановні друзі!

От і закінчується 2012-й рік, а разом з тим закінчується і моя праця про Східну Слобожанщину. Сподіваюся, що вона була Вам до вподоби, і Ви змогли більше довідатися про життя своїх братів та сестер, українок та українців Росії – Воронізької, Білгородської, Курської областей.

Через кілька місяців, після недовгого відпочинку, планую я розпочати нову працю про сучасне життя та історію українців Росії – на середньому та нижньому Дону, у Москві, на Жовтому, Сірому, Зеленому Клині. Усіх, кого зацікавила ця тема, прошу писати мені особисто, аби я зміг надсилати на Вашу електронну адресу авторський варіант своєї «Донщини та далі на Схід» (так називатиметься моє майбутнє дослідження).

До нових зустрічей, друзі! Щиро вітаю Вас усіх з Новорічними святами та Різдвом!

Ігор Роздобудько, «Вірний зі Стародубщини».

Білгородський казус.

Знищуючи із пам’яті народу все те, що пов’язує його історію з історією України, сучасна російська влада на Східній Слобожанщині взамін цього вигадує цілі нові теорії, безглузді та фантастичні, метою яких є створення нової історичної реальності, такої історії краю, у якій немає місця для України. В наслідок цього створюються такі дивовижні та химерні конструкції, на які важко подивитися без остраху.

1993-го року мешканці Білгорода урочисто відсвяткували 400-річчя з часу заснування свого міста. Згідно з писемними джерелами, які підтверджуються і археологічними знахідками, Білгород був заснований наприкінці 16-го століття за наказом російського царя Федора, сина Івана Грозного. Виникнення міста на південних кордонах Російської держави стало можливим лише після того, як на Дніпрі та на Дону оселилися запорізькі та донські козаки, що перекрили шлях хижим татарським ордам вглиб Росії та України. І ще п’ятдесят років після того поодинокі російські фортеці губилися у безкрайому просторі широкого східнослобідського степу, аж до того часу, як на ці землі прийшли козаки з дніпровської України, перетворивши вороже для слов’ян Дике поле на плодючу та хліборобську Слобідську Україну. Ані за часів імперської Росії, ані за часів Радянського Союзу, цей перебіг історичних подій не піддавався сумніву. Але в сучасній Російській державі з’явилися історики, які все перевернули з ніг до гори.

Вже на початку 90-х років 20-го століття білгородський історик Юрій Шмельов видав наукову працю, у якій стверджував про білгородську минувшину саме таке: «Вперше Білгород згадується у дохристиянському літопису в 179-му році до нашої ери, в часи царя русів Гатала Великого», і «район сучасного Білгорода («Білгородський трикутник») є не що інше, як прабатьківщина давніх русів». Головним же висновком наукової теорії білгородського історика стало твердження про те, що його рідне місто, під його останньою назвою, було засновано самим Володимиром Великим, київським князем, у 993-му році. Спирався Юрій Шмельов лише на той факт, що в українських літописах дійсно згадується місто Білгород, київський пригород, який відіграв важливу роль в історії Київського князівства того часу. Цей літописний Білгород знаходився неподалік від Києва, час від часу був приміською резиденцією київських князів, і його залишки збереглися у городищі неподалік від села Білгородка сучасної Київської області, що у своїй назві зберегло згадку про це колишнє місто. Цей літописний Білгород аж ніяк не міг знаходитися за сотні кілометрів від столиці Київської Русі, у печенізьких степах, якими тоді були землі навколо Білгорода сучасного, російського. Але тотожність назв обох міст, стало гарним приводом для білгородського історика, аби привласнити для свого рідного міста історію міста чужого, київського. Можливість отримати гроші для проведення нового ювілею через кілька років після минулого, спонукало місцеву владу звернутися до Москви з проханням про затвердження на найвищому рівні нових історичних ініціатив, і 14 березня 1995-го року з’явилася Постанова за підписом сумнозвісного на Україні тодішнього прем’єр-міністра Російської Федерації Віктора Черномирдіна «Про святкування 1000-ліття заснування міста Білгорода». Так розчерком міністерського пера змінилася історична минувшина цілого регіону.

Взагалі ж, виникнення дивовижних дат створення російських міст стало у цій державі вже традицією. Тут можливо почути щось про «шість тисяч років місту Дербенту», або згадати про пишне святкування 1000-ліття Казані в 2005-му році, коли ця «кругла дата» з’явилася лише завдяки тому, що на розкопах у місті знайшли чеську монету 10-го століття, не взявши до розгляду того факту, що ця монета могла мандрувати з Чехії до Волги і кілька століть поспіль, а археологічні розшуки та писемні джерела твердять, що виникнути Казань могла ніяк не раніше 13-го століття. Звичка до набавляння зайвих століть російським містам була притаманна і радянським дослідникам – свого часу (у 1983-му році) з пропозицією визнати той же Білгород «домонгольським містом» до першого секретаря Білгородського обкому КПРС Путивцева звертався радянський «генерал від історії» Борис Рибаков, а вельми шанований вже у пострадянській Росії Дмитро Лихачов в 1992-му році писав заступнику голови Адміністрації Білгородської області М. В. Смоленському що «вважати датою заснування Білгороду 993-й рік є всі підстави».

Так Білгороду стало тисяча років. 1998-го року у місті було встановлено пам’ятник Володимиру Великому, як засновнику Білгорода. Біля цього пам’ятника у 2000-му році «відмітилися» під час офіційного візиту президенти Росії, України та Білорусі Путін, Кучма і Лукашенко, разом з патріархом Олексієм, але і з цим пам’ятником не обійшлось без конфузу. Відомому російському скульптору В’ячеславу Кликову (автору пам’ятника маршалу Жукову на вході до Червоної площі у Москві) в 1998-му році було замовлено, крім пам’ятника у Білгороді, ще пам’ятник Іллі Муромцю у місті Муромі, як батьківщині цього билинного героя. Ті хто бачив обидва ці пам’ятники, в Білгороді та Муромі, помічав, що ці пам’ятники зовсім однакові – відрізняють їх лише голови, та у зведених уверх правицях скульптурних постатей знаходяться різні речі – у князя Володимира хрест, а у Іллі Муромця меч. Так скульптор Кликов, отримавши гроші за дві скульптури, зробив одну – у двох варіантах.

З іменем В’ячеслава Кликова пов’язаний і другий «білгородський казус». Не заспокоюючись на привласненні російським Білгородом слави Білгорода-Київського, Юрій Шмельов зазіхає на історичну спадщину ще одного старовинного міста – хазарської фортеці на Дону, що називалася Саркел, і яку 965-го року захопив київський князь Святослав Хоробрий, перетворивши її на слов’янське поселення Біла Вежа. Наявності в назвах обох міст слова «білий» - Біла Вежа та Білгород, стало досить російському дослідникові, аби визнати Саркел попередником рідному йому російському обласному центру. Залишилося лише зачекати, коли російські «науковці» приберуть собі історію сербського Белграда, столиці колишньої Югославії, адже якщо Білу Вежу можна вважати Білгородом, то Белград тим більше.

Зробивши князя Святослава своїм «земляком», вирішили білгородські чарівники від науки спорудити і йому пам’ятника на своїй землі. Згадали про скульптора Кликова, у якого вже був і відповідний проект. Розпочавши свій творчий шлях як звичайний радянський митець, В’ячеслав Кликов у роки перебудови вдарився у політику, вставши на відверто націоналістичні та антисемітські позиції. У 1985-1987 рр. він був членом відомого об’єднання «Пам’ять», потім – Російських народних зборів,  а 2005-го року очолив з’їзд Союзу російського народу, ставши його головою. Цей Союз оголосив себе правонаступником того самого Союзу російського народу, який увійшов в історію організатором єврейських погромів у царській Росії на початку 20-го століття. У відповідному дусі зробив Кликов і пам’ятник Святославу – київський князь на коні топтав собі під ноги хазарського вояка, на щиті якого була зображена зірка Давида – символ єврейського народу та держави Ізраїль (адже хазарська верхівка була іудейською за релігійними переконаннями). Пам’ятник Святославу Кликов хотів встановити у Москві, але єврейська громада вчинила великий скандал, і від цього проекту тоді довелося відмовитися. Але про пам’ятник згадали у Білгороді, і скульптуру привезли до цього міста. Та все ж розголос від цієї акції був занадто негативний – пам’ятник змогли встановити не у самому місті, а за 140 кілометрів від нього, у слободі Холки Чернянського району Білгородської області. Зірку Давида з щита хозарина довелося прибрати, замінивши її на нейтральний орнамент. У такому вигляді пам’ятник Святославу Хороброму існує і зараз на східнослобідській землі, у Чернянському районі, населення якого згідно з переписом 1926-го року на 67,7 % складалося з українців. Князь Святослав зображений саме так, як про це свідчили сучасні йому візантійські очевидці – з довгими козацькими вусами і чубом-оселедцем, і це причина того, чому цей пам’ятник не дуже полюбляють російські націоналісти, однодумці В’ячеслава Кликова, адже на їхню думку всі київські князі мають виглядати як селяни з Рязанщини – носити довгі бороди і хіба що не личаки на ногах, і справжній вигляд «першого запорожця на київському престолі», як називав Святослава Хороброго Михайло Грушевський, явно їм не до смаку. Але – ніде правди діти, тут скульптор Кликов не зміг поступитися проти істини.

Проект пам’ятника Святославу з зіркою Давида на хозарському щиті.

Проект пам’ятника Святославу з зіркою Давида на хозарському щиті.

Пам’ятник Святославу Хороброму у Холках.

Пам’ятник Святославу Хороброму у Холках.

Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користатися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії. Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі – спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній». Та не зважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях – Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.

Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату була утворена 19 лютого 1995-го року, коли за Божественною літургією у Володимирському кафедральному соборі міста Києва був хіротонізований в єпископа Білгородського і Обоянського Української Православної Церкви Київського Патріархату митрополит Іоасаф. Народився Іоасаф на українській Східній Слобожанщині, у селі Пристань Шебекинського району Білгородської області, 2 січня 1954-го року. Навчався спочатку у рідному селі, а потім у Харкові, в сільськогосподарському інституті. У Харкові розпочалося і його церковне служіння (пономарем у кафедральному соборі), яке перервалося для служби в армії, на російському Далекому Сході. По закінченні Московської Духовної семінарії, з 1977-го року несе священицьку службу на рідній Східній Слобожанщині, а після навчання в Духовній Академії, 1985-го року, призначений настоятелем Свято-Троїцького собору міста Обояні Курської області та возведений в сан ігумена.

Архієпископ Іоасаф.

Архієпископ Іоасаф.

Складні процеси, які відбувалися в Російській православній церкві в роки так званої «перебудови», відкриття численних, не дуже привабливих фактів співробітництва церкви з радянським режимом, імперські замашки нових церковних лідерів, невизнання ними права українського народу не тільки на власну церкву, а навіть на власну самобутність («нема українців, є малороси»), все це призвело до глибокого розчарування низки українських православних діячів офіційним російським православ’ям, та розривом із ним. Шлях Іоасафа до Української національної церкви не був легким. Порвавши з Московським Патріархатом 1991-го року, Іоасаф разом зі своїми обоянськими парафіянами, серед яких він мав величезний авторитет, перейшов до Вільної Російської Православної Церкви, незалежної церковної організації, яка знаходилася під великим впливом іншого українського діяча зі Східної Слобожанщини – архієпископа Лазаря (Федора Журбенка).  

Федір Журбенко народився 10 лютого 1931-го року на хуторі Любовичі, сучасного Валуйського району Білгородської області. Предки його були з українських козаків. Під час Голодомору померла його мати, а дідусь з бабусею були заслані до Сибіру, де й загинули. Залишившись з малих літ сиротою, Федір шукав порятунку у храмі, де став вівтарним служкою. Нелюбов до радянської влади, яка була причетна до загибелі всієї його родини, призвела Федора Журбенка до лав підпільної Катакомбної Церкви, де він 1947-го року, у віці 16 літ, став ченцем. 1950-го року його заарештовано, та засуджено на 10 років позбавлення волі за «участь в антирадянській церковній організації». Та своїх релігійних переконань Федір Журбенко не облишив і у Карагандинському таборі в Казахстані, звідки звільнився тільки після смерті Сталіна, по амністії 1955-го року. Залишившись на все життя борцем з «кадебістським Московським Патріархатом», Федір отримав архієпископський сан від духовенства Російської Православної Церкви за кордоном, але його широка душа не знаходила спокою в офіційних межах існуючих церковних організацій. Українські за духом мотиви його пошуків «справжньої віри» призвели до того, що прихильниками його релігійної доктрини ставали здебільшого українці – як з самої України, так і з Східної Слобожанщини та Кубані. Врешті-решт архієпископ Лазар (Федір Журбенко), після проголошення Україною незалежності, переїхав саме сюди, де і помер у спокої 30 червня 2005-го року в селі Великий Дальник Одеської області, з чернечою молитвою на вустах.

Мабуть знайомство з Федором Журбенком сприяло зростанню українських почуттів і в серці Іоасафа, який нарешті знайшов свою долю в Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Зараз Архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф — постійний член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Святого Архістратига Божого Михаїла та Ордену Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

Іоасаф та його парафіяни. Місто Обоянь на Курщині.

Іоасаф та його парафіяни. Місто Обоянь на Курщині.

На сьогоднішній день Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату охоплює територію Білгородської, Курської та Брянської областей Російської Федерації. Єпархіальний центр — селище Маслова Пристань Шебекинського району Білгородської області. У складі єпархії знаходиться близько п’ятнадцятьох парафій, значна частина з яких змушена вести свою церковну діяльність у нелегальних умовах, відстоюючи у важкій боротьбі право на існування української церкви в Російській державі. Офіціально зареєстровані відповідними державними органами Росії лише чотири церковні громади – дві на Білгородщині, одна на Курщині, і одна в Брянській області, на території етнічно української Східної Стародубщини. У Білгородській області православна громада УПЦ КП гуртується навколо Храму святого Архістратига Михаїла у Масловій Пристані, поруч з яким діє і Монастир Благовіщення пресвятої Богородиці УПЦ КП і знаходиться єпархіальне управління всієї єпархії. Релігійним центром другої білгородської парафії є Свято-Миколаївський храм у місті Шебекині.

До складу Білгородсько-Обоянської єпархії відноситься і Валуйківське вікаріатство, на чолі з єпископом Петром. Місцем служіння єпископа Петра є Свято-Троїцький храм міста Обояні Курської області – і це є третьою парафією Білгородської єпархії. Четверта офіційно зареєстрована парафія знаходиться у селищі Локіть Брянської області, де служба відбувається у  Храмі Калузької ікони Божої Матері. В роки Другої Світової війни селище Локіть було центром так званої «Локітської республіки», місцевого народного самоврядування, яке боролося проти більшовицької сталінської влади. Волелюбні традиції мешканців Східної Стародубщини тих років зберегли їхні нащадки, які в наші часи постали проти духовного диктату Московської патріархії і повернулися до релігійних уподобань своїх предків, духовним центром яких завжди був древній Київ, православна столиця усієї Русі-України.

Службу Божу править Архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф.

Службу Божу править Архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф.

На тлі загального занепаду зорганізованого українського життя на Східній Слобожанщині, хіба що не єдиним яскравим промінчиком на сірому загальному фоні, є Фестиваль Слобідської української культури, який майже щороку протягом останніх десятьох літ відбувається в місті Розсоші Воронізької області, на Подонні. Виникнення цього свята української культури Східної Слобожанщини, пов’язане, певна річ, не з якими-небудь державними установами Російської Федерації (в лексиконі яких словосполучення «українська культура в Росії» взагалі не існує), а з місцевими аматорами українського слова, краєзнавцями та дослідниками, які ще наприкінці 90-х років минулого століття висловилися за те, що українська культура на Східній Слобожанщині не має загинути, а має розвиватися, і що саме фестивальний майданчик може стати тим місцем, де представники місцевого українства матимуть можливість зібратися разом, показати свої набутки у галузі збереження перлин рідної культури та обговорити шляхи подальшого розвитку українського життя у важкому протистоянні зі спробами його зросійщення.  

Ініціаторами проведення українського фестивалю у Розсоші стали «хранителі місцевої культури і традицій», як їх тут називають, Олексій Дев’ятко, Раїса Дерикіт, Віктор Коліух, Петро Чалий і Тетяна Чала. Звичайно ж, для проведення фестивалю потрібні були гроші, і тут дуже своєчасною стала допомога місцевого підприємця Олександра Бабешка, завдяки якому фестивалі не тільки змогли проводитися щорічно, але й були засновані спеціальні грошові премії для його переможців у різних галузях українського мистецтва. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з усіх українських районів Вороніжчини проводяться творчі змагання за численними номінаціями: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художнє малярство тощо. Дуже добре, що премії, якими винагороджують кращих майстрів української культури на цьому фестивалі, мають імена найвідоміших українських діячів, які своєю працею прислужилися українській справі на Східній Слобожанщині. При чому якщо одні премії названі на честь великих українців, чиї імена відомі всій Україні (історики Микола Костомаров і Дмитро Багалій, поет Євген Плужник), то інші носять імена людей, яких не знають на Великій Україні, але яких добре і славно пам’ятають тут, на українському Подонні – місцевого краєзнавця, учителя історії Івана Ткаченка, художника Володимира Цимбалиста. Втішно, що таким чином зберігається пам’ять про цих видатних українців на рідній землі.

Перший фестиваль слобідської української культури у Розсоші відбувся 13 жовтня 2001-го року. Переможцем і володарем головного призу цього фестивалю став фольклорний ансамбль «Витоки Придоння» з Нової Калитви, який крім цієї винагороди отримав також Почесний диплом за краще виконання народних пісень на Всеукраїнському святі у Києві «Ми всі – діти твої, Україно». Від того часу фестивалі на розсошанській землі відбуваються щорічно (за винятком 2006-го, 2009-го і 2010-го років). Останній, Восьмий фестиваль, стався у Розсоші 10 грудня 2011-го року, після трьохрічної перерви. Хочеться вірити, що і Дев’ятий фестиваль відкриється у грудні цього, 2012-го року, не зважаючи на всі труднощі економічного життя і скрізь усі перепони сучасних нелегких україно-російських відносин. «Місто Розсош, в тобі Україна жива» - таким є гасло цього фестивалю.

Учасники фестивалю.

Учасники фестивалю.

Емблема фестивалю – єдність українців Дону та Дніпра.

Емблема фестивалю – єдність українців Дону та Дніпра.

Лауреат фестивалю – дитячий танцювальний колектив «Роздолля» з селища Кам’янка.

Лауреат фестивалю – дитячий танцювальний колектив «Роздолля» з селища Кам’янка. 

2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з’явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)».  Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок – про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.

На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).

- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.

- О! Так це ж українські села.

- Ні. Там живуть хохли.

З людських вуст.

Як порушити державний кордон?

Якщо в одному з північних районів Луганської області ви вирішите перейти російсько-український кордон, то це не становитиме для вас великих труднощів.

Більше того, якщо ви перетинаєте державну смугу не в пункті офіційного пропуску, а скажімо лісовою стежкою чи ґрунтовою дорогою, то акт порушення державного кордону для вас самих ще довго лишатиметься непоміченим. Ви не помітите кордону не лише тому, що до сьогодні відсутні будь-які демаркаційні знаки (прикордонні стовпи, буї на річках), а й тому, що по обидва боки кордону живуть українці. Природа, приватні будинки та громадські споруди, розмовна мова населення (суржик – суміш російської і української, а часом і чиста українська) – все це вам не дасть зрозуміти, що ви вже знаходитесь в Російській Федерації. І лише після того, як ви потрапите до значного адміністративного центру, в якому побачите чужу державну символіку, ви зрозумієте – це вже сусідня країна. Щоправда навіть після цього вас не полишатиме відчуття культурно-адміністративної роздвоєності. Адже поруч із офіційною російською символікою ви побачите символіку народну. Наприклад з вітрин одного з магазинів в Богучарі (райцентр Воронезької області) на вас дивитиметься стилізоване зображення степової лисиці (фенька), на голові якої красується…оселедець.

Проте повернемось до перетину кордону і зробимо це, як належить, в законний спосіб. На часом досить пристойно обладнаних (у що спочатку важко повірити) пропускних пунктах вас зустрінуть українські митники і прикордонники, а через пару сотень метрів – їх російські колеги. Українських служителів кордону спостережливому мандрівнику вдасться відрізнити від росіян по кокардах і шевронах. Мова ж спілкування та рівень службової етики у прикордонників досі, нажаль, де-факто лишаються спільними.

За російським кордоном.

Наступним, що нагадає вам, що ви вже за кілометрів 30 – 40 від українського кордону будуть численні закопчені самовари із довжелезними півтораметровими трубами. На автобусних станціях власники цих підігріваючих пристроїв люб’язно запропонують вам чай, каву, пиріжки та шашлик. Самовари, навколишній сервіс та чистота дозволять подорожньому на собі відчути всі принади постоялих дворів і трактирів російської глибинки середини позаминулого століття. Якщо ви все таки наважитесь попити чайку, то для цього вам природно знадобляться рублі. Офіційно обміняти іншу валюту (мова йде не лише про рідну нам гривню, а й про інші значно популярніші платіжні засоби) на російський дерев’яний навіть у майже мільйонному Воронежі надзвичайно складно. Обмінні пункти, до яких ми так звикли, там практично відсутні. Якщо ви наважитесь здійснити обмін на руках, то приємною несподіванкою для вас виявиться міцність нашої грошової одиниці. В народі її вартість майже на чверть вища від курсу офіційно встановленого нацбанками сусідніх держав.

Аби читачу не здалося, що автор свідомо підбирає негативні сюжети з російського життя – кілька слів про прогресивні зміни в сфері побутового обслуговування. Ринкова економіка опановує пострадянський простір семимильними кроками, відтак на окремих російських автостанціях можна побачити кілька конкуруючих туалетів, що пропонують свої послуги за ціною від 50 копійок до 3 рублів. Сервіс відчутний і в готелях. При в’їзді адміністратор вас попередить, що якщо в ночі ви почуєте звук сирени чи гучний дзвінок, то це означатиме, що не сталось «нічого страшного», просто треба зібратись на першому поверсі будівлі. Як ми зрозуміли, в таких випадках краще якнайшвидше хапати документи і речі і тікати подалі від гостинної будівлі, яка за кілька хвилин може перестати існувати.

Як живеться українцям в Росії? Штрихи до історії.

Хто ж такі російські українці і як їм живеться в цій своєрідній системі? Очевидно, що Росія занадто велика географічно, а суспільна свідомість росіян має занадто міцні шовіністичні коріння аби в цій державі національне життя українців було скрізь однаково гарним. Радше навпаки – краї, області та республіки Федерації, де українці можуть розраховувати хоча б на символічну підтримку держави, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Якщо ж говорити про українців Вороніжчини, Білгородщини, Ростовської області та інших прикордонних з Україною областей, то їх особливістю є те, що вони, місцеві українці, є автохтонами цих земель.

Так, перші масові поселення українців на Вороніжчині виникли ще за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. А вже пізніше предки цих українців стали мешканцями Росії внаслідок встановлення, часом дуже довільного, міждержавних кордонів. Особливо не заглиблюючись в історію, коли на цих землях існував козацький полковий устрій, зазначимо, що ще в першій половині ХХ століття в краї існували українські заклади культури та освіти (в тому числі і україномовна вища школа), на вулицях висіли україномовні об’яви та вивіски, виходила україномовна преса. Українська Вороніжчина подарувала вітчизняній культурі Миколу Костомарова та Євгена Плужника. На сьогодні з минулих часів єдиним проявом уваги до національних потреб українців з боку радянської, а тепер російської влади, лишилось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. Якщо на початку століття українці становили більшість населення Воронезької губернії, то тепер за офіційними російськими даними в області їх лишилось не більше 5%, а в абсолютних показниках – близько 120 тис. осіб.

Як українці захоплюють владу в російській провінції або «підеш у владу – перевертнем станеш».

Не зважаючи на негласне заперечення права розвиватись, українці Росії здобувають своє місце під сонцем. Нащадки козаків виявляють неабиякі здібності в мистецтві кар’єрного будівництва, а нерідко і пристосуванства та спромагаються посісти далеко не останні, а часом і перші посади в місцевих владних інституціях. Звичайно, про жодні прояви сепаратизму чи спроби проведення проукраїнської політики цими українцями з місцевих органів влади не йдеться. Ці люди виховані в російсько-радянській системі, хоч і не завжди позбавлені усвідомлення власного етнічного походження, проте далі визнання факту національної приналежності справа не йде. Більше того, такі особи, начебто спокутуючи «гріх» своєї малоросійської крові, часто стають поборниками ідей російської великодержавності та експансіонізму.

Пригадується розмова з головою райадміністрації одного з прикордонних російських районів, етнічним українцем, який захоплено описував запроваджену ним систему заходів з виховання в громадянах України, мешканцях прикордонних районів, позитивноузалежненого ставлення до сусідньої держави. Так, за його наказом райадміністрація допомагає будувати в прикордонному селі на російській території велику церкву, аби прихожани з сусідніх сіл ходили з України через кордон до російської церкви. Знов таки за його ж наказом українські роженеці можуть народжувати дітей в районному пологовому будинку по російський бік кордону; тут же, в російському районі, деяку роботу дають нашим будівельникам; нашим же селянам «добрі люди» допомагають через кордон пальним і мастилами. Більшість з цих дій виглядала б не інакше як дружній крок з боку російського сусіда, якби не переконання вищезгаданого російського чиновника, яким він поділився без особливих вагань: мовляв «незалежна Україна – це ненадовго». Нажаль, подібний типаж перевертня не є поодиноким.

Хохли чи українці?

Місцеве ж українське населення, не зважаючи на століття посиленої русифікації, зберегло мову та окремі народні традиції. Щоправда, з національним усвідомленням справи набагато гірші. Значна частина місцевих українців опинилась поза процесами відродження національної свідомості і державотворення. Відрізані російським ідеологічним кордоном та бездіяльністю українських чиновників, українці північно-східної Слобожанщини, так званого Подоння, великою мірою залишились хохлами. Більшість цих людей не усвідомлює необхідності існування власної української держави. Очевидно, що вони воліли б жити разом із своїми одноплемінниками в одній країні (тим більше, що багато хто з них має родичів в сусідніх областях України), проте назва цієї держави для більшості цих людей, нажаль, поки що не «Україна».

В свідомості місцевих українців глибоко закоренився комплекс меншовартості і другорядності, приховування власної національної ідентичності. Яскравою ілюстрацією цього може бути опис подібної ситуації. Кілька жінок середнього віку, мешканок району компактного проживання українців, розмовляють між собою суржиком. Це триває до тих пір поки вони не помічають поруч із собою незнайому людину. Ви наближаєтесь – суржик зникає. Ви запитуєте у жінок українською (суржиком) як вам знайти необхідну вулицю – вам відповідають російською. Незнайомець віддаляється – в мову жінок повертається українська… Про подібні настрої серед українців Росії, як правило, не прийнято говорити. Очевидно це вважається серед свідомих українців ознакою поганого тону. Але час усвідомити, що не вербалізувавши проблему, не розставивши всі наголоси і крапки над «і», ми не зможемо приступити до її ефективного вирішення.

Життя та перспективи української громади Вороніжчини.

Коли пишуть чи говорять про закордонних українців, зазвичай згадують організовані громади. Так от, на Вороніжчині громадське життя українців потужним не назвеш. В майже мільйонному Воронежі ця громада обчислюються кількома десятками осіб. Симптоматичним є той факт, що керують цим організованим національним життям вихідці з Великої України, а не місцеві українці (цілком можливо, що подібна ситуація і в самій громаді). Організації українців позбавлені власного приміщення, а доступ до відведених владою для зборів громадських організацій держаних споруд ускладнюється адміністративними формальностями. До цього додається традиційна проблема бідності, низького рівня організаційного менеджменту, майже повної відсутності покоління організованої української молоді. Активна публічна діяльність українських організацій в основному обмежується традиційними відзначеннями (виступи, концерти) пам’ятних дат та подій хрестоматійного плану (наприклад, річниця народження Марко Вовчок чи Лесі Українки). Про вшанування знакових для нації, що відроджується, подій, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою та її героями, на підросійській Україні зазвичай не йдеться.

Можливо найближчим часом українці Вороніжчини матимуть кілька досягнень в національному житті. Так, в одному з класів однієї воронезької школи мають відкрити факультативне вивчення української мови (справа гальмується тим, що технічно ніяк не вирішується «архіскладне» питання про те, як платити вже «вибиті» півставки для вчительки української). Серед планів, що начебто мають от-от здійснитись, також відкриття української бібліотеки в Кантемирівці (райцентр Воронезької області на кордоні з Луганщиною) та відділу української літератури у Воронезький державній обласній науковій бібліотеці. Хотілося б вірити, що рік України в Росії принесе хоча б ці невеличкі досягнення, а не обмежиться традиційною балаканиною про дружбу народів.

Хто подбає про українців Росії, коли МЗС забув це зробити?

Знайомство з життям українців прикордонних з Україною російських областей наводить на думку, що в нашому МЗС відсутні люди, які хоча б іноді задумувались над тим, а чи варто підтримувати одноплемінників за кордоном та використовувати український фактор в Росії у міждержавних політичних, економічних та культурних відносинах. Складається враження, що занадто багато енергії наших дипломатів іде на запопадливі реверанси та заглядання в рота сусідам; на альтернативні ж дії вже не вистачає сил. Росіяни відкрили консульства не лише у прикордонному Харкові, але й добралися до Львова. Чи хтось думав в нашому МЗС над тим, щоб відкрити хоча б скромні представництва чи місії якщо не одночасно в Бєлгороді, Ростові, Воронежі та Краснодарі, то в одному (двох) з цих міст (очевидно, що не можна забувати також і про Татарстан, Якутію та Далекий Схід).

Хто відповість на питання: якщо у нас такі чудові відносини з Російською Федерацією, то чому не можна її послу в Україні систематично нагадувати, що давно вже час відкрити відділи української літератури в бібліотеках, українські класи та гуртки української мови в усіх місцях компактного проживання українців, створити умови сприятливого розвитку для громадських організацій українців? Чи хтось спробував у нашому МЗС та інших відповідних державних установах знаходити, вести облік та працювати з тими особами, які займають в Росії керівні посади в державних, громадських, бізнесових структурах, і при цьому якось пов’язані з Україною і мають до нашої Батьківщини певний сентимент?

Не чути і про роботу МЗС з організаціями закордонних українців (крім того, що наші посли зустрічаються з провідними діячами західної діаспори, яка систематично допомагає проплачувати різноманітні державні заходи за кордоном). А не завадило б поцікавитись якими проблемами живуть організовані вихідці з України і на пострадянському просторі, які в них проблеми, чим вони можуть допомогти в провадженні української зовнішньої політики на своєму місцевому рівні. Певно вартувало б організувати тренінгові курси для лідерів і активістів українських громадських організацій, повчити їх ефективному управлінню організаціями та сучасним технологіям поширення інформації про Україну, допомогти регулярно обмінюватись досвідом.

Народу якої країни служать українські губернатори?

В силу своїх обов’язків МЗС спостерігає за транскордонними діяннями російських і українських губернаторів з сусідніх областей, слідкує аби ті в пориві братньої любові у своїх численних міжобласних угодах «випадково» не скасували міждержавний кордон. Але чи хтось в МЗС нагадує нашим губернаторам, що вони є не самоврядними намісниками, які лише дбають про свій імідж дружителів російського і українського народів «поділених міждержавними кордонами» та відновлювачами «розірваних економічних зв’язків», а й державними службовцями високого рангу, які у міждержавних стосунках мусять крім іншого представляти і національні інтереси країни. Бо виходить дивна ситуація: наприклад Луганська обласна адміністрація знаходить зусилля і ресурси аби подарувати сусідній російській області вилитий з бронзи пам’ятник Шолохову, коли ж заходить справа про те, що необхідно зібрати українські книжки для відкриття української бібліотеки в сусідньому російському райцентрі, то книжки збирають діячі українських громадських організацій з власних фондів. Отакі у нас губернатори… Власне і дивного нічого в цьому не має. Їх поведінка чудово вписується в модифіковане народне прислів’я «Яка річка – такий млин, який «папа» – такий й син».

Думки на завершення.

Навряд чи в одній статті можна вмістити всю проблематику російсько-українського порубіжжя, тим більше коли по його обидва боки живуть українці. І власне суть питання не зводиться до того як описати всі проблеми, а скоріше звучить так: як і хто зможе їх вирішити?

Ми хронічно запізнюємось на поїзд в майбутнє під назвою «Євросоюз» і мусимо міцно закрити свій східний кордон для нелегальної міграції, наркобізнесу і тероризму. Водночас маємо як ніколи подбати про українців, що в силу різних обставин опинились відрізаними від материнської землі. Якщо це не почати робити тепер, то через одне-два покоління Україна вже не матиме унікального кількамільйонного лобі на сході, а про українців Подоння можна буде прочитати лише у підручниках з історії та етнографії. Докласти зусиль до покращення ситуації можуть всі, а зобов’язані це зробити насамперед володарі м’яких державних крісел.

Проте, чи можемо надіятись на те, що це робитимуть люди з відсутнім здоровим національним чуттям? Вони, хохли, лишились не лише по російський бік кордону, вони тут, серед нас, і що найгірше – щодня відчуваємо їх засилля на державних посадах. Якщо порівняти відданість інтересам країни багатьох наших губернаторів із описаним вище головою російської райадміністрації, то порівняння виявиться не на користь перших. Крім почуття патріотизму могли б наші чиновники повчитись за кордоном (на Вороніжчині наприклад) і українській мові…

Як не гірко про це писати, але по десяти роках незалежності дух хохлізму живе. Це об’єктивне явище, з яким, тим не менше, миритись не можна. Українці – сильна нація, що не скорилась ворогам зовнішнім, не скориться і внутрішнім. Тож всі разом мусимо подбати, аби процес одужання йшов якнайшвидше. Найкраще одужання – в дії та праці. Маємо по переду ще півтерміну «року України в Росії», а потім ще цілий їх рік - у нас. За цей час мусимо нарешті навчитись дружити із користю для себе, від так - подбати про наші інтереси на сході.

На відміну від більшості інших українських земель, Східна Слобожанщина не має усталених геральдичних традицій, адже в добу Київської Русі українські міста ще не мали гербових символів, у складі Великого князівства Литовського Східна Слобожанщина займала периферійні позиції на крайньому сході держави і була усунена від значного громадського життя, а з початком 16-го століття стала частиною Росії, у якій власна геральдична наука почала ширитися лише у 18-му столітті, завдяки зусиллям іноземних герольдів на імператорській службі. За часів Катерини Другої була повністю сформована система міських гербів у Російській імперії, але проекти гербів створювалися у Санкт-Петербурзі, іноземцями, які погано розумілися на російських реаліях, тому створені ними герби мало відповідали місцевим традиціям, і не сприймалися міськими мешканцями як щось близьке та рідне. Тому після більшовицького перевороту 1917-го року ті герби швидко забулися народом, і відродилися лише з утворенням нової, не комуністичної Росії.

Сучасна східнослобідська геральдика цікава для нас саме тим, що створювалася в наші часи в результаті поєднування старих, чужих для народу, геральдичних традицій, з новими реаліями сьогоденного життя. Повсякчасно заперечуючи українську складову місцевого буття, регіональна влада тем не менш змушена була відроджувати в гербових символах місцеву українську традицію, адже тільки ця, українська, традиція в повній мірі могла показати всю самобутність життя сучасного міста на Білгородщині, західній Курщині та Подонні, на всій українській етнічній території, що знаходиться зараз у складі Російської Федерації. Особливо цікаві у цьому сенсі так звані «герби районів» у складі областей Російської держави, адже ці територіальні одиниці ніколи не мали власних гербових символів раніш, і таким чином позбавлені впливу старих чужорідних традицій імперської системи. Створювачам сучасних «районних гербів» земель Східної Слобожанщини довелося шукати елементів своєї системи на місцевому українському ґрунті, і це яскраво відбилося в українській сутності цих гербів. Особливо вражає постійна присутність на сучасних гербах Східної Слобожанщини жовто-блакитних кольорів, які так відрізняють ці герби від решти російських гербів, надають їм світлого святкового звучання, і разом з тим нагадують про спорідненість цих земель із землями сусідньої України. Пропоную Вам ознайомитися з найбільш виразними геральдичними символами сучасної Східної Слобожанщини.

Білгородська область.

Герб міста Білгорода із зображенням лева та орла веде свій початок від прапора білгородського піхотного полка часів Петра Першого. Орел – символ Росії, лев – символ Швеції, і таким чином цей воєнний прапор символізував свого часу перемогу Росії у Північній війні. Для нас же білгородський герб цікавий у першу чергу своїми головними кольорами – синім та жовтим, що є й національними кольорами України.

Герб міста Білгорода.

Герб міста Білгорода.

Крім міста Білгорода українську національну колористику має і герб Івнянського району. Джерела твердять, що сучасне селище міського типу Івня заселялося українцями. Найбільш вшанованою людиною у районі вважається Василь Стороженко, уродженець Східної Слобожанщини, українець за національністю, який вклав багато зусиль у відродження району після Другої Світової війни.

Герб Івнянського району Білгородщини.

Герб Івнянського району Білгородщини.

На гербі білгородського міста Олексіївки зображений соняшник, як символ місцевої олійної промисловості. Уродженцями колишньої слободи та її околиць в 19-му столітті були Микола Станкевич і Олександр Микитенко, про яких я уже згадував у своїй праці. У 20-му столітті тут народилися Андрій Кириленко, член ЦК КП України в 1952-1956 рр., герой Радянського Союзу Микола Рубан, українська художниця Ганна Шиленко (авторка графічних робіт «Українські народні пісні», «Пам'ятник Т. Шевченкові в Каневі», «Седнів» та інших).

Герб міста Олексіївки.

Герб міста Олексіївки.

На гербі міста Грайворона можна побачити чорно-сірого птаха на жовтому тлі. Місцеві перекази твердять, що назва слободи, яка була заснована слобідськими козаками, походить з української мови. Кажуть, що ця назва пов’язана чи то з воронячим граєм (тобто «криком»), чи то з воронячою зграєю. Але можливо, що назва міста, так само як і назва українського Гайворона у Кіровоградській області, походить від зовсім іншого птаха, а саме грака, а не крука чи ґави.

Герб міста Грайворона.

Герб міста Грайворона.

Та разом з тим, існує ще й неофіційний символ цього міста. На ньому поруч із чорним птахом знаходиться силует дивовижного будинку у готичному стилі – це місцева примітна пам’ятка, дім купця Дмитрієнка, тепер дитячий ревматологічний санаторій.

Неофіційна емблема Грайворона.

Неофіційна емблема Грайворона.

Дуже цікавим і змістовним є герб селища Красна Яруга та Красноярузького району, як ми знаємо – одного з осередків сучасного українського руху на Білгородщині. В центрі герба зображено млин-вітряк, як символ одвічних хліборобських традицій місцевого українства. Вітряк стоїть на жовтому, пшеничного кольору узвишші, з червоною смугою по низу, що має символізувати собою назву цього населеного пункту – від «червоного яру». Але місцеві мешканці кажуть, що «красний» у тутешній говірці означає «красивий», а не «червоний», бо «червоний» це і є «червоний», як у літературній українській мові. Таким чином автори герба тут допустили помилку, через незнання місцевих особливостей української мови. Більш вдалим є зображення на гербі двох золотих дубових гілочок, з трьома листами на кожній. Це згадка про місцевих меценатів – батька та сина Харитоненків. Іван Харитоненко побудував тут 1874-го року цукровий завод. Гроші, які він заробляв на цукровому виробництві, він витрачав не на себе, а на народний добробут – відкривав школи та лікарні, будинки для бідних людей похилого віку, затверджував стипендії для місцевих студентів, турбувався про збереження природи місцевого краю. Цю добру справу продовжив і його син Павло. У Красній Ярузі, біля хати родини Харитоненків, збереглися до нашого часу три кремезні дуби, які насадили свого часу ці меценати. Там тепер знаходиться пам’ятний знак на їхню честь, а на гербі селища та району дві дубових гілочки нагадують про батька і сина – двох славних українців цього краю.

Герб Красноярузького району.

Герб Красноярузького району.

Подоння.

На гербі головного історичного центра Східної Слобожанщини міста Острогозька знаходиться житній сніп, що символізує собою працелюбні традиції українського селянства, нащадків слобідських козаків, що прийшли сюди з берегів Дніпра та Десни, заснувавши на узбережжі Дону козацький Острогозький полк.

Герб міста Острогозька.

Герб міста Острогозька.

В українських національних традиціях виконаний і герб Острогозького району. Головними кольорами цього герба є жовтий і блакитний колір. Блакитне тло символізує ріку Дон. Дерев’яна фортеця нагадує про той самий козацький «острожок», який згідно з народними переказами дав назву місту Острогозьку. Білий пагорб, на якому знаходиться острожок – це крейдяні узвишшя Білогір’я, що розташовані на території району.

Герб Острогозького району.

Жовто-блакитна фарба панує і на чотирьох інших гербах українських районів Воронізької області – Розсошанського, Вороб’ївського, Кам’янського і Петропавлівського. Можливо, це пов’язане з тим, що розробником цих гербів був мешканець Вороніжу Юрій Коржик, людина, яка має українське коріння і чудово знається на українських народних традиціях. На гербі Петропавлівського району блакитна смуга знов таки уособлює ріку Дон, перехрещені меч і ключ нагадують про історію виникнення районного центру. Меч – символ слобідських козаків, бо Петропавлівка була сотенним містом Острогозького полка, а церковний ключ є згадкою про Петропавлівський храм, назва якого поширилася і на назву козацької слободи.

Герб Розсошанського району.   Герб Вороб’ївського району.   Герб Кам’янського району.   Герб Петропавлівського району.

Герби Розсошанського, Вороб’ївського, Кам’янського і Петропавлівського районів.

Цікавим є і герб міста Богучара, який можна побачити на сайті Богучарської центральної районної бібліотеки. Офіційний герб міста повністю повторює собою малюнок, створений ще у імперські часи німецькими герольдами з Санкт-Петербурга. Але його блякла казенна сутність мабуть не влаштувала місцевих мешканців, які бажали бачити символом міста такий герб, який справді б розповідав про місцеву історію та місцеві традиції. Так з’явився на світ цей неофіційний символ, на якому запорізький козак на коні і з списом розповідає глядачам про українську давнину Богучара. Добре, що сучасні богучарці не забувають славну історію своїх українських предків.

Герб міста Богучара.

Герб міста Богучара.

Таким є розвиток сучасної східнослобідської геральдики. Як бачимо, виразно українська тематика не тільки є притаманною для більшості місцевих гербів, але й поволі займає місце старих імперських символів, чужих для цієї землі. Переймаються місцеві патріоти і ідеєю використання українських національних прапорів, як символів Східної Слобожанщини. У цьому плані цікавою є недавня дискусія у місцевій інтернет-мережі щодо того, яким має бути сучасний прапор Острогозького козацького полка. Як твердять місцеві краєзнавці, перший острогозький полковник Зиньківський прийшов на Східну Слобожанщину з України із Січовим знаменом червоного кольору, на якому було вишите обличчя Спасителя, можливо разом з ликом Божої Матері. Сучасні нащадки острогозьких козаків вирішили поєднати старі традиції з національною українською символікою. Так виник сучасний прапор острогозького козацтва. Він є трьохкольоровим. Верхні смуги є українськими національними – жовтою та блакитною. Нижня смуга – чорна. Вона нагадує, що східнослобідський регіон відрізняється від навколишніх російських земель своїми родючими чорноземними ґрунтами, що в свою чергу єднає цей край з українськими землями. Також чорна смуга є символом смутку за загибеллю козацтва, що було знищено за вказівкою Катерини Другої, і нащадки якого не змогли вибороти волі для України у буремному 1918-му році. У центрі прапора лик Спаса Нерукотворного, як згадка про перший прапор острогозьких козаків 17-го століття.

Мені здається, що символіка цього прапору є дуже вдалою щодо висвітлення української ідеї на Східній Слобожанщині. Цей прапор можна вважати не лише символом сучасного острогозького козацтва, але й символом усієї української Східної Слобожанщини, яка не зважаючи на усі лихі негаразди, не дає тут сконати повністю українській душі. Пропоную українській спільноті в Україні та за її межами визнати цей прапор національним знаменом українців Курщини, Білгородщини та Подоння.

Прапор сучасних острогозьких козаків. Неофіційний символ української Східної Слобожанщини.

Прапор сучасних острогозьких козаків. Неофіційний символ української Східної Слобожанщини.

Не легко знайти на сучасній Східній Слобожанщині згадок про її українське минуле. Про те, що тут ще нещодавно жили у переважній більшості українці, не любить нагадувати тутешня влада. З історичної пам’яті народу вириваються або старанно ретушуються сторінки, які розповідають про національну ментальність місцевого українського люду, про їхню відмінність від сусідів-росіян, про довгу і трагічну боротьбу за волю, за єдність з Україною. Навіть з експозицій у місцевих музеях не завжди довідаєшся про те, що ті люди, які жили тут впродовж останніх кількох століть і які є предками сучасних мешканців Білгородчини, західної Курщини та південної Вороніжщини, є українцями. Але золоті крихітки української минувшини місцевого краю у тутешніх музеях відшукати все-таки можна.

Найбільш голосно про українську суттєвість східнослобідської землі своєю назвою нагадував музей «Українське подвір’я», який був створений у слободі Дивногір’я на Подонні 2008-го року. Правда за недовгий період його існування музейне керівництво чи то місцева влада встигли таки засоромитися «українського» звучання в оцій назві (а всього того, у чому учувається хоч маленька згадка про Україну, місцева верхівка боїться як чорт ладану), і останнім часом цей музей здебільшого називається просто «Подвір’ям на Дивногір’ї», не уточнюючи, чию національну культуру ця установа представляє. Але, на щастя, збереглися архівні матеріали, які можна знайти у тому ж самому інтернеті, які відтворюють той факт, що створювався цей музей виключно як музей української культури, і до сих пір називається так «по-старинці» місцевими екскурсоводами і тими відвідувачами, які приходять сюди вже не в перший раз.

Враження після побачення цього музею складається двоїсте. Знаходиться «Українське подвір’я» у чудовому місці, біля підніжжя Дивної гори, яка надала своєю назвою ім’я і самій слободі. Особливо приємно побувати на подвір’ї ввечері, подивитися знизу вверх на крейдяні стовпи, які наче постаті стародавніх язичницьких богів біліють на тлі вечірнього блідного неба. Саме цієї пори тут полюбляють влаштовувати свої концерти та вистави місцеві аматори різноманітних мистецтв. Але сама кам’яна споруда, яка за проектом місцевих музейників мала уявляти собою українську оселю, ззовні ні чим не подібна до справжніх українських хат, які ще подекуди можна знайти у Дивногірській слободі. Видно, що цей будинок столітньої давнини, був створений колись за типовим проектом громадських споруд Російської імперії, і був скоріш за все якоюсь пристанційною коморою від залізниці, яка знаходиться з іншого боку Дивної гори. Трохи оце «подвір’я» нагадує своїм виглядом житло німецьких колоністів десь на Волзі, але ніяк не слобідську українську оселю.

Внутрішній вигляд оселі більше нагадує собою типове українське житло. Всякий, хто жив колись у справжній українській хаті, відразу вгадає покуття зі столом, за яким обідає повсякденно українська родина – з лавами навколо, мисником, та іконою зверху, у простінку між вікнами. Навпроти, як і треба, пічка, а у далекому кутку – «піл», відгороджене шафою місце, де спить господар дому з господинею, і де колишеться колиска з маленькою дитиною. Коли я був маленьким, мені довелося разом з моїм дідусем, прожити кілька років у предківській хаті, яку збудував ще мій прадід 1921-го року. Тому я добре знаю – якою вона є, справжня українська хата, побілена ззовні і в середині, з земляною долівкою, вкритою полотняними доріжками, знаю що таке «піл» і «призьба», слова, сенсу яких, на жаль, часто не розуміють сучасні українці.  Тому мені відразу кидається в очі все те фальшиве, що є присутнім в музейній хаті у Дивногір’ї. Кам’яна підлога, що вкрита чомусь декоративною плиткою, як на сучасних вулицях міста. Чорні товсті кабелі електричної мережі, яку творці музею провели просто по стінці, ніяк не приховавши від очей глядачів. Сплетений з лози плафон лампочки під стелею, як у провінційних радянських квартирах 70-х років минулого століття. На світлинах, які я наводжу нижче, всього цього фальшивого майже не видно, адже я навмисно зробив так, аби мої читачі побачили українську хату на Дивногір’ї такою, якою вона і потрібна була бути насправді. 

На «Українському подвір’ї» в Дивногір’ї.

На «Українському подвір’ї» в Дивногір’ї.

«Піл» у музейній хаті – з ліжком та колискою.

«Піл» у музейній хаті – з ліжком та колискою.

Зруйнована, але справжня, а не музейна хатка у Дивногір’ї.

Зруйнована, але справжня, а не музейна хатка у Дивногір’ї.

Цікавими є і експонати приватного музею російського народного костюму в місті Богучарі на Подонні. Знову ж таки цей музей позиціонує себе як музей російського народного мистецтва, хоча велику частину його експонатів складають саме предмети української національної культури. Добре хоч те, що власники музею не приховують цього факту, та вказують на приналежність своїх експонатів до української етнічної спадщини. Хоча частіше за все, приналежність національного костюма до українського чи російського ареалу на Вороніжщині можна визначити з першого погляду – адже так виразно відрізняється українське національне вбрання від російського. І це краще будь-яких ідеологічних постулатів свідчить на користь того факту, що українці та росіяни це різні народи, відмінності між якими формувалися в історичному проміжку не менше кількох тисячоліть. Бо навіть в україно-румунській, україно-білоруській та україно-словацькій етнічних зонах давно існують так звані «суміжні» ареали, де форми однієї національної культури плавно перетікають у форми сусідньої, і лише україно-російський, (та може ще україно-польський),  етнічний кордон  до недавнього часу чітко відрізняв представників української культури від представників культури російської. Змішання української і російської етнічних культур активно стало відбуватися лише в радянські часи, що і призвело до сумної русифікації сучасного південного сходу України.

Народне українське вбрання з колекції Богучарського музею:

Чоловіча сорочка – слобода Залиман Богучарського повіту.

Чоловіча сорочка – слобода Залиман Богучарського повіту.

Жіноче святкове вбрання. Слобода Руська Тростянка Острогозького повіту.

Жіноче святкове вбрання. Слобода Руська Тростянка Острогозького повіту.

Читаючи чи пишучи про заповідні місця Дивногір’я та Білогір’я, мені завжди на думку спадають рядки з українського державного гімну:

Станем, браття, всі за волю, від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Дійсно, ці чарівні куточки східнослобідської землі, про які я писав у попередньому розділі, знаходяться саме на узбережжі Дону, великої ріки, яка є східним кордоном української етнічної території. Щоправда, українські поселення знаходяться і на лівобережжі донської землі – історично українці складали тут більшість у шістьох сучасних районах Воронізької області (Бутурлинівському, Калацькому, Павлівському, Вороб’ївському, Верхньомамонському та Петропавлівському). Але у народній свідомості (і це відбилося в національному гімні), саме Дін уособився як східний рубіж української землі, так само як Сян уособився як рубіж західний. Цікаво, що якщо Дін зараз повністю протікає по території Російської Федерації, то витоки Сяну знаходяться на Україні (Турківський район Львівської області), і по території України Сян тече 55 км, аби потім 390 км бігти теренами Польщі.

Дуже добре, що східнослобідські пам’ятки природи Дивногір’я та Білогір’я знаходяться занадто далеко від Вороніжу, і тим більше від Москви, і таким чином вони ще незахоплені нахабними місцевими чиновниками і не перетворені на приватну власність, до якої заборонено потрапляти звичайним людям. Не така доля у природних куточків сучасної «Нової Москви», що донедавна були частинами Московської області, де я народився та живу вже сорок років. Колись всі ми, місцеві мешканці, могли спокійно погуляти у лісі, сходити до річки, подивитись на захід сонця з її високих берегів. Тепер і ліс, і берег річки – приватна власність, яку чиновники, не вклавши у природу жодної копійки, вигідно продали багатим шахраям. Тепер всі стежки-доріжки перегороджені бетонними парканами, і мами з маленькими дітками гуляють лише на загазованих вулицях поблизу своїх домів. На Дивногір’ї та Білогір’ї поки ще не так. Тут є ще справжня природа, яку не зіпсувала рука людини. Подивіться на місцеві краєвиди та приїжджайте сюди, на українську землю на берегах Дону.

Схід сонця на Білогір’ї.

Схід сонця на Білогір’ї.

Вдень на Білогір’ї.

Вдень на Білогір’ї.

Крейдяні гори Білогір’я. Тут закінчується етнічна Україна.

Крейдяні гори Білогір’я. Тут закінчується етнічна Україна.

Білокуракинський район

Джерело: "Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область". — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968

Найдивовижнішими природними куточками Східної Слобожанщини є райони крейдяних гір на правому березі ріки Дон, на території сучасної Воронізької області. Ці місцевості були остаточно заселені українцями у середині 17-го століття, і майже відразу були присвячені Богові – тут були побудовані найзначніші українські монастирі Східної Слобожанщини, Дивногірський та Білогірський.

Свою назву Дивногір’я отримало від величних крейдяних стовпів, пам’яток природи, які місцеві українці називають «дивами» (від слова «диво»). Колись тут жили сіверяни, але під натиском кочовиків вони були змушені покинути ці предківські землі. Повернулися сюди їхні нащадки – українські слобідські козаки.

«Великі Дива» на Дивногір’ї.

«Великі Дива» на Дивногір’ї.

Вперше у писемних джерелах «Дивногір’я» згадується у записах Гната Смол’янина, учасника подорожі київського митрополита Пимена до Царгороду 1389-го року. «Приплили до Тихої Сосни, і бачили стовпи каменю білого, дивно ж і чудово стоять поруч, як стоги малі, білі і світлі дуже, над рікою над Сосною». Тиха Сосна – це місцева річка, яка протікає неподалік від Дивногір’я та міста Острогозька.

Українські ченці з’явилися тут разом з українськими козаками полковника Зиньківського, який заснував неподалік від цього місця столицю Острогозького полка. Народні перекази називають першими будівниками печер у скелях Дивногір’я двох київських ченців – Йоасафа і Ксенофонта. Сам полковник Зиньківський був найповажнішим вкладником Дивногірського монастиря. 26 вересня 1670-го року під стінами чернечої оселі відбувся бій між острогозькими козаками та царськими військами. Росіяни перемогли, і українці не змогли вибороти незалежності для свого полка, а самого полковника Зиньківського було страчено разом з жінкою, а багатьох острогозьких козаків повішено на шибеницях, що поставили вздовж річки Тихої Сосни безжальні кати. З цього часу на довгі роки пам’ять про першого острогозького полковника та його побратимів таємно вшановувалася дивногірськими ченцями у печерному монастирі.

Дивногірський монастир. Сучасний вигляд.

Дивногірський монастир. Сучасний вигляд.

Білогірський монастир постав на століття пізніше від Дивногірського. Неподалік від місця його розташування знаходилася українська слобода Білогір’я – сотенне містечко Острогозького полка. У середині 18-го століття для українських козаків по всій Україні настали важкі часи. Російська імператриця Катерина Друга рішучо нищила всі українські козацькі організації – на Наддніпрянщині, Запоріжжі, Слобідській Україні. Слобідські козаки за царським указом перетворювалися на військових обивателів, які за соціальним станом були подібні до державних селян, що призводило до ще більшого збідніння козацьких нащадків.

З родини таких «військових обивателів», колишніх козаків Острогозького полка, походила засновниця Білогірського монастиря Марія Боса. Народилася вона у містечку Бирючі, батько її, Костянтин Босий, маючи велику родину та потерпаючи від постійних злиднів, змушений був переселитися до слободи Білогір’я, та видати дочку заміж за такого ж, як він сам, бідного «військового обивателя» Самійла Шерстюка. Заміжжя не було вдалим – Самійло постійно випивав та швидко помер. Деякий час Марія жила у гріху, також випивала, але раптом опам’яталася, схаменулася, та відправилася пішки до Києва, у Лавру, вимолювати у Бога пробачення за свої гріхи. У Лаврі вона зустріла земляка, печерського ченця зі Східної Слобожанщини, який показав їй святі печери та порадив копати такі печери вдома, на Білогір’ї, будуючи монастирі на рідній землі.

Повернувшись додому, Марія Шерстюкова 1798-го року розпочала молитовний подвиг, створюючи власними руками монастир у придонських горах. Незабаром навколо неї створився гурток однодумців з місцевих українських селян. Спочатку у печерній громаді було лише чотири особи, потім їх стало 25. Брати Іван і Андрій Васильченки зі слободи Ново-Олександрівки збудували монастирську дзвіницю, багато прислужилися у розбудові монастирського життя Андрій і Петро Мандрусенки. Не забували про білогірських ченців і у київській Лаврі – якщо воронізька російська влада всіляко заважала створенню нового монастиря, опасаючись відходу туди українських селян-кріпаків, то київські ченці, скористувавшись великим авторитетом своєї Лаври, допомогли Білогір’ю отримати відповідний юридичний статус в Російській державі. 30 серпня 1819-го року протоієрей Києво-Печерської Лаври Афіноген Печерський особисто освятив головний храм нового монастиря, а засновниці монастиря Марії Шерстюковій від київських ченців була подарована ікона «Марія благу частину обрала».

Сама фундаторка Марія прожила на світі 82 роки. За кілька років до її смерті у Білогір’я зі слободи Разової прийшов селянин Іван Тищенко, який продовжив її справу у розбудові монастиря та копанні печер. У тих печерах поховані й вони самі – Марія Шерстюкова та «старець Іван». Ті печери, що були побудовані за їхнє життя, називаються «старими», на відміну від більш молодших – «нових».

Разом з усією українською землею пережили Дивногір’я та Білогір’я й важке лихоліття радянських часів. Існують вони і зараз, опираючись, як можуть, загальному зросійщенню останньої доби. Здається, що відвідання цих місць прочанами та туристами з України, було б тільки на користь цьому куточкові східнослобідської української землі.

Білогір’я. Українське Подоння.

Білогір’я. Українське Подоння.